Кругом соловьи, заливаясь, поют, Шиповник алеет пахучий… А. Толстой Шипшини кущ у мене під вікном Цвіте блідо-рожевим, скромним цвітом І переносить в молодість мене, На польові дороги перехресні, У ранки срібні, в вечори янтарні, Що віщували серцю вічне щастя… А друзі кажуть: нащо він тобі, Цей кущ-дикун? Ти викорчуй його І посади троянди тут культурні, Як он на клумбі в тебе! — Я ж на те Відповідаю: всі оті культурні, Французькі, поліантові та чайні, Гібридно-чайні, з назвами складними, Все більше іноземними, — усі Праматір’ю своєю називають Оцю звичайну, просту, польову, Що люди вчені, мудрі та невдячні Собачою назвали по-латині. Усі ясновельможні ці сорти Прищеплені до неї, до шипшини, З її коріння живляться, братове! Ні, не підніметься моя рука На кущ оцей, відмовиться сокира Його рубати! — Це ж моя весна, Це молодість, це пісня у полях, Що дівчина співає невидима — І несказанно гарна, певна річ! Із пісні, з пісні виросли Бетховен, Чайковський, Лисенко та Леонтович, Шопен із пісні виріс, чародій, І Римський-Корсаков, казкар поважний, Із пісні — як троянда із шипшини! Шевченко й Леся виросли із пісні, До неї Пушкін спраглий припадав, Живився Гейне піснею народу, — І хто ж її насмілиться зрубати, Під корінь хто безсмертну підітне? Що хочете кажіть, шановні друзі, А я уперто на своїм стою, Як присягу підношу голос я: Шипшини й пісні не віддам нікому!