Шопена вальс… Ну хто не грав його І хто не слухав? На чиїх устах Не виникала усмішка примхлива, В чиїх очах не заблищала іскра Напівкохання чи напівжурби Від звуків тих кокетно-своєвільних, Сумних, як вечір золотого дня, Жагучих, як нескінчений цілунок? Шопена вальс, пробреньканий невміло На піаніно, що, мовляв поет, У неладі «достигло идеала», О! даль яку він срібну відслонив Мені в цей час вечірньої утоми, Коли шукає злагідніле серце Ласкавих ліній і негострих фарб, А десь ховає і жагу, і пристрасть, І мрію, й силу, як земля ховає Непереборні парості трави… В сніги, у сиву сніжну невідомість, Мережані, оздобні линуть сани, І в них, як сонце, блиснув із-під вій Лукавий чи журливий — хто вгадає? — Гарячий чи холодний — хто збагне? — Останній, може, може, перший усміх. Це щастя! Щастя! Руки простягаю — Б’є сніг із-під холодних копитів, Метнулось гайвороння край дороги — І простяглась пустиня навкруги. Сідлать коня! Гей, у погоню швидше! Це щастя! Щастя! Я приліг до гриви, Я втис у теплі боки остроги — І знову бачу те лице, що ледве Із хутра виглядає… Що мені? Невже то сльози на її очах? То сльози радості — хто теє скаже? То сльози смутку — хто те розгада? А вечір палить вікна незнайомі, А синя хмара жаром пройнялася, А синій ліс просвічує огнем, А вітер віти клонить і співає Мені в ушах… Це щастя! Це любов! Це безнадія! Пане Фредеріку, Я знаю, що ні вітру, ні саней, Ані коня немає в вашім вальсі, Що все це — тільки вигадка моя, Проте… Нехай вам Польща чи Жорж Занд — Коханки дві, однаково жорстокі! — Навіяли той ніжний вихор звуків, — Ну й що ж по тому? А сьогодні я Люблю свій сон і вас люблю за нього, Примхливий худорлявий музиканте…