1. Осінь, наче в’юнка кокетка з далеких днів, що в протертім портреті предка, на чарки дні бачить очі палкі, протлілі, і чує жаль, і колише в закляклім тілі свій перший вальс. 2. Осінь, наче крихкий вельможа в бруднім бістро, що покійним покоям, льожам підносить тост; щось помітне в тендітних рухах, як осад свят, і, як морок, бреде по бруках його віват.