Я пережив наш життєдайний гріх, ту нашу гру, квітневу та осінню. А ти приходиш і відходиш тінню, неначе лицедії снів моїх. Є в мене вже новий “Театр утіх” в старім будинку, що відгонить тлінню; та іноді молюсь тому камінню, що з нього був збудований твій сміх. Для інших будеш маскою сумною, малою ролею, — або ж судьбою обсудиш кожний спад їх, кожний зрив. Мені ж ні ластівкою, ні совою не станеш, а залишишся собою, — такою, як тебе я сотворив.