Колись мій час на мене віяв братом, весною, що тулилася до мене, — усе в мені знемовлене, зелене, мої завиті тайни виявляти. Тепер мій час на мене кряче круком, завихром падолистовим регоче, — листи мої волочить бурим бруком, щоб їх читали зір нещирі очі. * * * Ця яблуня була мені сестрою, весною воскресала в білий спалах, мене кормила радістю земною, поживою страждання напувала. Коли ж я з нею на порі розквітла святої Нені білим благовістям, — прийшов приблуда із чужого світла, щоб нас розтяти слова наглим вістрям. * * * Глухий неспокій в листі та квітках тривожить слух і не дає читати. Невже на дощ ? Підходжу до вікна, щоб вишню про погоду запитати. На аркуш грядки, де слова вінком, наводить небо нечіткі цитати. Я і маленька вишня за вікном читаєм. Боїмося відчитати. * * * У зосередженні безмірних літ працюють разом безлічі варстатів — про зелен світ складати рідний міт, історію повернення верстати. Поріжуть вас, пов’яжуть вас у сплави, трачі жбурнуть на пили швиргома. По білих клаптях душ у мурих швах верстатиме чужі криваві справи несито метушлива мурашва. * * * Для тебе змайстрував я клітку слів, аби тебе як щиглика замкнути. Із натяків прозору сітку сплів, аби тебе зловити і забути. Коли тебе забавно годував окрушинами здогадів з долоні, — як міг я знати, що мої слова давно вже служать у твоїм полоні. * * * Він знов чужий. Думок і диму клуби. Пером щось на папері здоганяє. Вона його і любить, і не любить, вона його і знає, і не знає. Він бог чи мох? Ріка чи недоріка? Раб духів конокрилих чи лабатих? В цю ніч не стане знов за чоловіка, а лебедя їй мусить посилати. * * * Великий кусень сонця відламався, коли ти народилася. Дивись! Від нього ти, як день згасав, сама вся засвічувалась усміхом колись. Дивися. Відплива твоя плянета в той простір, що вже притул дав мені. Як зірка в пісні давнього поета, то блідне, то згасає вдалині.