1 В подиві брови зводиш. Ти не віриш устам моїм. Деревом він прокляв би мене або крислатим кущем: я зронила би ягід червоне сузір’я в долоні тобі. Ти спрагу гарячки згасив би, спочив би у тіні віт, і розпуття років не роздерло б тебе. Я хотіла б сказати: лишися, шолом відклади, — та дороги, як стріли, застрягли в зіницях моїх. Я хотіла б сказати про ніжність, про вічність весни, але то був би зойк божевільних пророків-надій. Ні, не можеш зостатися тут, — мусиш устати і йти. 2 Він згоряє у сонці своїм, цей мій день. Блудниці ноги цілують комусь і просять: “Помри!” І зостаються дерев кістяки та м’ясо зогниле рік. Я з горлянки рву біль і приношу тобі, а ти кажеш: “Це хліб!” Ти не віриш мені. Але йди. Хоч не вір, а йди! Ти не можеш спинитись на мить: болота тисячами ротів ссуть сандалі твої. Ти не можеш спочити ніде, бо кондори хижі ждуть, бо обрію труп тяжить і піднести чоло не дасть, бо ти — проклятий, як я: проклятий прокляттям доріг. О, підкуй колісницю свою, бо гостре каміння там. Запали смолоскип свій — там ніч! Зламається білість останніх вестальних дів, — тож гори на шакалів різким зеленим вогнем. Тож запалюй столицю днем, а мене в боротьбі забудь.