Пісні кують небесні ковалі, співають ними синє тіло світу; на м’язі серця блискавки поміту карбують нам залізні королі. Кував коваль в задрипанім селі якогось безпросвітного повіту. На лаві газди — літослови міту розпаленої, ярої землі. Він зароди з горнила золоті виймає. В строгім самозабутті навчає їх праформами співати. А щось маленьке тулиться в куті, таке руде, окате, пелехате, — навчається свої пісні кувати.