Набридло, знаєш, груднем жати жито і вижидати винограду в січні, — тягнутись знову на дебелій притчі назад у вічність, мов сценічний витязь. Як марива, щоб слово сторожити, — твої торкання. Як кошмару причет. Як ті тополі, спогадом ґотичні, що їх не можна летом пережити. Тож як нам бути? Нам, що не існуєм ні у моїм, ні у твоїм майбутнім? Невже назавжди євшан-зіллям струїм мою струнисту кров, кровисті будні? Закам’янієм в далечі облудній, як випрозореностарі статуї.