Поема-ґротеск, написана під враженням середньовічних ґобеленів у музеї “Манастирі” в Нью-Йорку. 1. ОДНОРІГ БІЛЯ ФОНТАНУ Кінь, чи козел, чи анциболот у своїм однім розі, неначе в шапці кльовна, з загадковою, навіть по смерті, усмішкою, він радо віддає свою чужість провесні світу. Біля замовного фонтану буття дозволяє собі на всякі веселі витворки, — лев, олень, голуб і леопард приязно дивляться на його дивну гру. Він один знає тайни і сни птахів, і в жмурах уміє читати неба блакитне майбутнє: в його крові щомить народжуються світи, а в очах горить сліпуча рана любови. 2. ПОЧАТОК ЛОВІВ Населення занепокоїлось : “Одноріг? В нашому садочку? В веселій грі з тигром і голубом? Ховайте дітей! Бережіться виродка!” “Що робити, що діяти?” — залепетав безпорадно король. “Вбити його!” — заторохтіли астрологи. “Вбити його!” — замимрили ворожбити. Зашамкали книжники: “Вбити його! Хай на його смерті зацвіте висока людська мисль!” “Айяйяйяйяйяй!” — залопотів клопітливо король. Зашуміли князі — митар і сутенер, лицемір і махляр : “Вбийте однорога, принесіть в жертву нам! Вже-бо набридли смажені відьми, єретик жарений”. І народ заспівав: “Співати будем, пута забудем, славу здобудем! Спаліть на капищі, принесіть в жертву нам!” “Vox populi — vox Dei”, — кмітливо буркнув король. Сплеснули в долоні облесники, затривожились брезклі благочестивці, стиснули побожно карбункули, наділи замшілі барми, ржавілі кольчуги, нав’ючили злобою соколів і собак — своєю злобою, собою, — і йдуть на однорога великою війною. 3. ПІСНЯ: ДІВА ЗАМАНЮЄ ОДНОРОГА Ой, пізнали мужі пристрасті однорога: посилають до нього найрозкішнішу з дів. Бережись, однороже! В неї в серці — безптиччя, хтива хитрість в обличчі, а в очах — самолови. Не заплутуй в ворожі ткані серця поліття, тільки в плетиво віття, тільки в сіті садів. З птицею подружи, золотий однороже, — лиш вона вчути зможе пісню рідної крови. 4. ОДНОРІГ УМИРАЄ Прив’язали білозора на ланцюг золотий, закували в нашийник з бірюзи, саджений лазулітами та лживими словами. Обгородили його огорожею з шансонеток жадібних, з нажитків, з жетонів, і він почав розуміти людей. Перед ним лицедіяло їхнє кохання: біржа білих рук, торг розкритих ротів, спазма прощання і фосфоричне тіло самотности. Перед ним довершилося їхнє страждання: пламениста Сліпучість у сухому кущі. Там, де колись були квіти і звірі, — стирчали чорні руїни дому. Там, де колись був грайливий фонтан, — золою притрушений труп дотлівав. І глухою нудьгою торкнулася білого бога найсолодша з наложниць.