Я знав його, і болісно було. Він говорив про зорі, туберози, вкривав волосся піт туберкульози, і сині смуги креслили чоло. Казав, що місяць — чарівний бляхар, коваль монет, буддист золотолобий, що монументи — лиш крихкі оздоби, а міти воєн — столики для карт. В своїй кімнаті, темній і тісній, слова снував, пісні та шепеляві. Здавалось — палець б’є в кістлявий клявіш, та струн не стріне, де ростуть пісні. Здавалось, що лиш літери і коми залишить нам, коли залишить нас. Та тихий сад зростав у мнимих снах, щоб стати світом у тоненькім томі.