Корився він по норах і печерах, та ніжности у камені замало: старих світів коричневе череп’я його безсилі стопи протинало. Блискучі очі стер об голі скелі, і вже йому нічого не боліло: у гордості колючій та пустельній прокляв, прогнав від себе кволе тіло — і став всесильним. І зійшов він паном від клекоту орлів у наші села. Вона його зустріла з повним збаном води — м’яка, землиста і весела. Так ніби з помсти за камінне жниво свого життя — блукання піднебінням — забаг зачати свій камінний вивід, засіяти її зірок насінням. Неначе льодом, каменем зашерхли поля, закляті в нерости коросту, завмер в камінну тишу гілки шерех, заклякли трави у кривлянні росту, і все застигло без життя і смерти. Вона ж стояла скелею стрімкою, аж випливла з правод краплина вперта і потекла камінною щокою, немов сльоза. Пробіг по ріні вітер, і вічне сонце вечоріти, дніти пустилось знову. На камінних вітах камінне листя стало зеленіти.