1. Герої Потвори на ходулях. Блискучі чучела із бронзи. В бровах кров запечена порічками. Пусті очиць печери, і вбивства похітъ наглі зуби шкіритъ. У вухах їм галактики бринять, а венами колують кораблі; кує ненависть гордий герб у серці, і навіть горб наїжив зелену шерсть. Жорстокість. Розчепірена щока. Розчавив камінь череп. А в кущах зламане ратище. Епос. Ось про що нудно заводять старці по шинках і досі. А все-таки нещасні. Кукли сил, хворіють на простоволосий шал, що смерть дітей на нього — єдиний лік. Вони ж надлюди. Нелюди, каліки. 2. Боги Найстарший цинік розвернувся в хмари і безхребетно крутить так і сяк. Синок з ним поруч — бородач-босяк, і збочена Атена кров’ю марить. Старий дари рахує, з жаром скнари рознюхуючи : цап чи порося? За дим офір, що потом тіл просяк, можливо, низпошле дешеві чари. Таким наборг ми віддавали долі? Це — богування: раптом стати птахом, пройтися вихром по смертельнім полі? Як дні замкнуться у конечнім колі, хто їх судитиме пекучим жахом? Плач, Ахіллесе. Розпач, Андромахо. 3. Дезертир (Паріс у Третій пісні) Столиця поїздами й антенами ніч намацує. Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є мій день. Кажеш, що пошиєш мені з каменюк шинелю, називаєш то лялею в льоконах, то моржем-самцем, женокрадом, жеребцем, кнуром, кльовном у душних спальнях. Хай буде так. Але йди геть. Хвалися над трупом. Сам цей світ кори. Кричи собі пеани. А мені дай спокій. Прокльони, Патроклоси, Ахіллеси з залізним серцем, коні, колісниці, божевільні бóги, ікло піки: цей маніякальний калейдоскоп — геройство? Сплив сперми у бронзу оргазмом убивств чи в скорчені жахом піхви рабинь — мужність? Ти вже старий. Мариш гаслами стертими. А мій тілесний спис вібрує днетворчою раною моєї коханої і безсиліє в мислях смерти. Я ще піду в призначення синьовинового ранку, щоб убити робота смерти з усесвітом на щиті, і теж трупожерним круком над тілом скульптурним крикну. А тепер дай мені спокій. Дай заснути в теплім житті.