В дорозі в настольне місто з хребтами мостів ребрастих, в місто безвісте, без вістер у вітру гучних тавернах, без цвинтарів, страшно вірних, без фресок репаних страстей, без плюшів, без жовтих люстер, на крок від пропасті в нерість, — спинюсь, до кореня зморений, спочину, до крику чорний. Віти твої захистять, не впустять нахабність простору; пальців росисте листя остудить гарячку стегон, запестить пустинний стогін піснями, від раю простими; на мить проказа остигне ледь-ледь помітними стиґмами,— і гість із дикого поля засне у сірому погляді.