В собі ти знищив рожі кущ дощенту. Ти вже не є — метелики, нашпилені на плюш. Душа твоя — паперу білий аркуш, уважно складений між сторінками твого ніколи не прочитаного тіла. Вночі, перед собою на столі розклавши душу, на ній накреслюєш вдумливі пляни, і олівець твердий (не ніжний туш) витискує твої рисунки раною. Не млієш вітром поміж кипарисами : жорстоко ти риєшся в розтятому житті, і часто тхне від жовтих пальців смертю. Ти часом мушля, і шепоче час в тобі, і ти рука, яка прощає все, що дороге.