Фрагменти Коли я торкаюся твого обличчя, кінчики пальців моїх відкриваються цвітом яблуні, а над нами місяць живе життям святого. Тоді в мені народжується непорочне крайнебо, і ти його торкаєш, немов травневий вітер. * * * Але колись прийде він, той місяць, що був нам другом, — і злозичливим дотиком перемінить щастя наше в сухий пісок. А ми ще братимем його в пригорщі і пересипатимем у жадібних долонях, марно шукаючи того близького чуда, яке так довго було з нами. Ще будемо разом дивитись у плеса рік і в плеса наших сердець, поки нас не протне холодна свідомість безсилля наших зусиль, — поки не зрозуміємо, що все вже нам умерло. І тоді попрощаємося ніяковим, трохи розгубленим усміхом, і підемо одне від одного — чужинці. * * * Округлі спогади висять на галузках тиші, дозріваючи, як сливи. Я знаю : Іштар пішла від тебе, і ти — порожній сад, де білі статуї самотностей нагадують білість смерти. * * * Ні, ще не час. Ще в зірці найдальшій блищить діямантове тіло смерти і святочні жести днів живим серпанком заслоняють свідомість тисячкратно помножених відображень твого обличчя. Але пам’ятай : колись побачиш його знову й знову — воно буде обрамлене блискучими лезами, і твій погляд обернеться в два соляні стовпи — і твій безвладний погляд марно шукатиме твоїх власних зіниць. * * * Близькою будь мені. Ми вийдемо на найдальші грані буття, ген за скелі, що об них розбиваються хвилі почувань, в країну, де просторі плеса зливаються з сяйвом місяця, де зайвий рух не заслоняє коливання всесвіту, де з кожного листка — з усього — всякає в нас сік, що дає нам абсолютну непохитність. Де в місячному сяйві розпливаються тіні нашого минулого. * * * Піднімеш на долонях мощі місяця до моїх уст. Я зцілую їх, і вони запалять рівний вогонь у моїй душі. Він стане маєстатом : навколо пролетять літо, зима, весна, осінь, літо, зима, весна, а він горітиме. І все, що торкнеться його, навіть хвилини, обернеться в колони й дерéва. * * * Віддай місяцю все : і страждання і радість, і кохання міцне на розпаленій сонцем землі, і буханець хліба в руках працьовитих, і дитинну молитву, і вагітність мовчання, і співу бентежність, і погляд спокійний, і спокій цвинтарищ, і озера, і хмари, — віддай місяцю все, холодному місяцю. * * * Самотні дівчата носять на грудях стигми місяця — два відображення його обличчя, — що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч, що сповнюються нестримною спрагою і п’ють його повню. І тоді в золотих плесах їхнього волосся падає повня місяця, а їхні білі стегна — то палати для нього. * * * Тепер приходить те, про що ми навіть мріяти боялись : ота промінність, невмолимо біла. Ніби місяця кружок летить нестримно до мого обличчя, — ніби місяць світлом проникає все глибше, глибше, глибше у твої зіниці.