==== 1 ==== Так-то було на Вкраїні Давньою порою… Над дорогою могила Заросла травою; На могилі хрест високий Набік похилився, Під хрестом, як голуб сивий, Дід старий молився. Свита в поросі біліє, Поясок із лика, Через плечі подорожня Торба невелика. Він із Криму утікає Від орди лихої. Ізнеміг – і в бога просить Помочі святої: «Вивів ти мене з неволі Сильною рукою, Не карай же на чужині Смертію лихою. Як умру я на чужині, Хто мя поховає? Хіба ворон чорнокрилий Тіло общипає!.. Як умру я на чужині, Хто буде молитись? Чим буде душа голодна По смерті живитись? Запровадь мене додому, Меж мою родину: Там без жалю і без скарги Білий світ покину. Там мої холодні очі По смерті закриють, І бездушне моє тіло В тихий гріб зариють. І хоч раз на рік за душу Грішную згадають І на гріб мій попоїсти Старців поскликають. Боже вічний! Боже дивний! Боже, дай мні силу Повернутись, повидати Родиноньку милу». І забив він три поклони, І перехрестився. І в далекую дорогу Знов іти пустився. Всюди тихо, всюди ясно, Вітерок лиш віє, Іздалека край дороги Чорний ліс синіє. ==== 2 ==== Повійнули вітри буйні, Хмара наступила І по небі розвинула Свої чорні крила; Сумно шепче ліс дрімучий, Ворони літають І, здається, своїм криком Бурю накликають. Серед лісу стара липа Віка доживає, А під липою розбійник Думоньку гадає; «Не шуми ти надо мною, Липонько старая; Не шуми! най розвинеться Дума молодая! Я з думою молодою Усе позабуду І з проклятою журбою Незнакомий буду. Позабуду, як татари Батька полонили; Позабуду, як проводив Неньку до могили, Як рідня мене цуралась, Як я ріс в недолі, Як чужії надо мною Знущались доволі. Я скитався сиротою, Гірко мені було! Та тепер моє все горе Щезло, проминуло!.. Я щасливий! маю хату, Маю батька, неньку І до свого щастя всього Жінку молоденьку. В мене хата – ліс чорненький, Жінка – ніч темненька! В мене батько – ніж остренький, А рушниця – ненька. Чи хто їде, чи йде пішки, – Віддає, що має: Душу лиш бере з собою, Тіло покидає. Лиш сьогодні, як на теє, Щастя не ведеться. Либонь, мені без вечері Спати доведеться. Але ні!.. Іде дідуньо, Та ще й з калитою. Що ж, дідуню, поділюся, Абощо, з тобою?..» І піднявся, за рушницю Живо ухватився!.. Бах рушниця!.. Дід валиться От і повалився… ==== 3 ==== Зашуміла дібровонька Листом зелененьким Заплакала чорна хмара Над дідком стареньким. Но без серця і без жалю, Без сльози гіркої Поспішає розбіяка До добичі свої. Прибігає, нахилився, Побілів, змінився І на землю сировую Деревом звалився: «Убив батька!.. Що ж ти вдіяв? Що вчинив, небоже?! Годі, годі в світі жити! Убий мене, боже!..» А тим часом чорна хмара, Як орда, збиралась І над лісом, як безодня, Раптом розірвалась. На минуту чорне небо Запалахкотіло І погасло, і по небі Страшно загриміло!.. Вдарив в липу грім тріскучий Липа розкришилась, І луна кругом по лісі Дико розкотилась… І полився дощ із неба Цілою рікою, І що було, мало бути, – Все закрив собою!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Через день на білім світі Все повеселіло. Пролетіли чорні хмари, Небо засиніло… Тихо-тихо по діброві; Вітерок не віє, Лиш під липою розбитой Два умерших тліє. І ніхто їх не ховає, І ніхто не плаче, – Тілько ворон чорнокрилий Там порою кряче!.. І ніхто їх не ховає, Сліз не проливає, – Лиш роса з дубів поволі Жалібно стікає. Подорожній! хто б ти не був, Зумилосердися: Поховай їх! – і за душі Богу помолися!