Межи нашими Жидами Поголос пустив ся, Що ніби то в Русалимі Месіяш родив ся… І зібрало ся аж десять Грубих бородатих, Грубих десять арендарів Та самих багатих. І зібрались в Русалиму, Скринку гроший взяли, В проводатарі для себе Чумака наняли. Дають йому свою скринку І в перед пускають, А за ним самі поважно В поход виступають. Ідуть, сопуть арендарі, Жаден ні словечка… Аж ось в ночі забіліла Перед ними гречка… „Чи бачите, — чумак каже, — Як біліє море?“ А Жиди всі: „Вей мір, вей мір!.. Лихо нам та горе!“ — „Яке лихо? — чумак каже: Підіймайте поли! Ви пройдете через море, Ніби через поле!.. Лиш за мною як у око, А то буде й амінь! В саму прірву, аж до біса Підете, як камінь!“ Захиталась під ногами Зарошана гречка… Ідуть Жиди, аж трясуть ся, Жаден ні словечка… Вийшли з гречки арендарі, Аж і ліс видати. Ідуть вони аж до ліса, Стають ночувати. Поставали Жиди на ніч, Став їден ходити — Чи де який не згубив ся, Хоче полічити… Ходить, ходить, Жидів лічить — Тілько девять має… А себе самого дурень То і забуває. Становить ся сам у лаву, Другий виступає: Лічить, лічить, не долічить, І все девять має… Всі лічили, але жаден Дурень бородатий Не згадає, не зміркує, Що він сам десятий… Не зміркують арендарі, Нічого робити — Ідуть вони до Івана, Просять полічити. Полічив він, втихомирив. Пора б спочивати… „А що, мої арендарі, Де будете спати?“ — „Так, Іванцю, положи нас, Щоб вовк не почуло, Щоб всі були в середині, А з краю не було!..“ — „Добре, — каже, — арендарі! Я вже й місце маю: Як уложу, то не буде Ні жадного з краю…“ А там саме на поляні Груша зогвивала, А під нею прездорова Комашня стояла. Іде чумак до комахів Із орендарями, Розкладає наоколо Жидів головами. „Та глядіть же, — промовляє, — Лежіть, Жиди, тихо! А то послі почуєте, Яке буде лихо!..“ Пішов і сам постелив ся Під зеленим дубом І заснув собі до раня Кохано та любо. А тим часом арендарів Обсіли комахи… Гризуть, їдять на всі боки, — Мовчать сіромахи. Гризли, гризли на всі боки З вечера до раня; Нагризли ся собі в волю Та до вподобаня… Пробудив ся чумак рано, Жидів оглядає: „А що? добре було спати?“ Жидову питає. — „Ай, Іванцю, що тут було? Яке було лихо? Але ми таки розумні, Всі лежали тихо!.. — „Тілько й щастя, арендарі, Що тихо лежали, А то були б вас до лиха Всіх позаїдали… Уставайтеж, арендарі, Та моліть ся Богу! Роса впала, зійшло сонце — Пора у дорогу! Повставали арендарі, Богу помолились І снідати не снідали, В дорогу пустились. Ідуть вони за Іваном В лихую годину Через нетрі, через пущі, Та через тернину. І де вже їх не носила Нечистая сила! А все таки серед ліса Нічка захопила. Смерклось добре. Стало темно, Треба ночувати. „А що, мої арендарі, Де будете спати?“ — „Іваночку, голубчику! Кажуть Жиди грубі, — Сеї нічки ночувати Хочемо на дубі.“ І полізли арендарі На верх дуба спати, Ще й говорять чумакови Гиляки обтяти… А чумак обтяв гиляки, Ще й капця їдному, Узяв собі скринку з грішми Тай пішов до дому… Зійшло сонце по над лісом — Жиди не злізають, Як ворони на гиляках, Чумака чекають. Просиділи до полудня, Все Івана ждали, Але його нема й духу, Поминай як звали!.. Починають арендарі Самі міркувати, Як їм грубим арендарям З дуба позлізати. Присудили, щоби Лейба За гиля вчепив ся, Щоби Лейбі грубий Мошко За ноги вхопив ся; Щоб за Мошка взяв ся Гершко, Щоб за Гершка Хаїм… „Як вчепим ся, — кажуть, — разом, То всі позлізаєм…“ Бере Лейба за гиляку, Що сили вчепив ся, По нім злазить грубий Мошко, За нього вхопив ся. По Мошкови злазить Гершко І його хватає, По них решта арендарів Повзає, злізає. Кричить Лейба, репетує — Не може тримати. Але йому Мошко радить Руки поплювати… — „Поплюй руки, поплюй руки!“ Жиди бормотіли, Але Лейба ще не плюнув, Як всі полетіли!.. Щось з годину арендарі Покотом лежали! Прочумалися, як з похміля — Ледве повставали. Повставали арендарі; Всі були хороші — І без хліба й без одежі Та ще і без гроший. Беруть вони, за Мойсея Лейбу обирають, І холодні і голодні В поход виступають. І пішли Жиди голодні, І йшли день і нічку, Аж наткнулись перед світом На глибоку річку. Наткнули ся тай ґерґочуть, Що мають пригоду. Але Лейба десь наглянув Липову колоду. Біжить живо до колоди, На неї сідає; Ще живійше арендарів Решту закликає, Тай каже їм на колоді Себе підійняти І до неї поясами Ноги привязати… І збігли ся арендарі, Підняли колоду, Привязали Лейбі ноги, Пустили на воду. Але тілько старий Лейба Проплив середину, — Так у воду й повернув ся В лихую годину! І не стало уже Лейби, Тілько видно пяти! І дурнії арендарі Стали викрикати: „Ото дурень старий Лейба! Ото дурень хусит! Так далеко до берега, А він ноги сушит!..“