Сидить шевчик на стільці, На кумові постільці Пришиває лату. Аж у сінях двері скрип, Далі в хату двері рип,— Шелеп кум у хатку! «Здоровенькі ви були! А що ж мої постоли — Вже, мабуть, готові?». «Зараз будуть… погодіть, Що ж ви стогнете, як дід? Чи вже нездорові?» «Та не то щоб, Боже, крий, Був я дуже так слабий, А так тілько нудно: Розболівся вражий зуб Та заріс тобі, як дуб, Що й вирвати трудно…» «Не журіться,— каже швець, – А сядьте-но на стілець!..» На стілець саджає, В дратву зуба замотав, Кінці разом посплітав, До ноги чіпляє. Але, звісно, у шевців Все дірявії стільці, Щоб то не душило. Ото шевчик і зайшов, Стихача діру найшов Та хвать кума шилом!.. Кум підскочив, як той цап, Та рукою ззаду лап За грішнеє тіло: «Недаремне ж я стогнав, От коріння попускав — Аж там заболіло!»