Як Собака стеріг хату,
То його й тримали;
Як постарівся, небора,
Взяли та й нагнали…
Іде, бідний, дорогою,
Притулку шукає;
Аж у лісі на поляні
Вовк його здибає.
«Куди,— каже,— йдеш, Собако?»
«Притулку шукати!..»
«А що ж твої господарі?»
«Та вигнали з хати!»
«Ну, нічого! Будеш,— каже,—
У мене служити;
В мене будеш, як дитина,
У розкошах жити…
А чи їв ти що сьогодні?!»
«Ні,— каже,— нічого!»
«Тож ходімо обідати!» —
Каже вовк до нього.
Ідуть вони темним лісом,
Ідуть чагарями,
Ідуть вони пустим зрубом,
Буйними ланами;
Ідуть степом!.. На степові
Стадо коней грає…
Вовк пригнувся, поглядає,
Здобич вибирає…
«Бачиш,— каже,— ту лошицю,
Що білії п’яти?»
«Бачу»,— каже. «Ото з неї
Будем обід мати».
І в минуті почав землю
Під собою дерти;
Зачав дерти сиру землю,
Як навісний, жерти.
«Подивися-но на мене —
З’їжилась чуприна?..»
«З’їжилась,— Собака каже.—
Встала, як щетина!..»
Знов він землю під собою
Зачинає дерти,
Зачинає землю дерти,
Як навісний, жерти.
«А поглянь-но мені в очі!
Чи посоловіли?»
Пес поглянув йому в очі:
«О, посоловіли!..»
Вовк, як куля, до лошиці!
Та й не сподівалась…
Стадо в ноги, в чисте поле!..
Лошиця осталась.
Беруть вони ту лошицю
Теплу ще білують.
Збілували тлусті стегна,
Стали та й балують…
Попоїв Пес та й гадає:
«Нічого служити…
Тепер собі і без Вовка
Я вже можу жити.
Тільки землі наїстися
Та сміло кидатись,
І будь огир, будь лошиця,
А мусить піддатись».
І наїжився до Вовка
Та й давай брехати,
Давай Вовка голодного
Від лошиці гнати.
«Іди,— каже,— коли хочеш,
А то прийдуть люди —
Тоді тобі, вражий Вовче,
Та й із милом буде!»
Подивився Вовк на нього,
Як на того біса,
Махнув хвостом, стрепенувся
Та й пішов до ліса.
А Собака коло стерва
Днює і ночує…
Тілько в неї і роботи,
Що балом балує…
І скінчила всю лошицю,
Поживи шукає.
Іде собі дорогою,
Аж Кота здибає.
«Куди, Котику, мандруєш?»
«Притулку шукати!»
«А що ж твої господарі?»
«Та вигнали з хати!»
«Ну, нічого, будеш,— каже,—
У мене служити;
В мене будеш, як дитина,
У розкошах жити!
А чи їв ти що сьогодні?»
«Ні,— каже,— нічого!»
«Тож ходімо обідати!» —
Каже Пес до нього.
Ідуть вони по степові,
Табун коней грає.
Пес найкращую лошицю
З стада вибирає.
«Видиш,— каже,— ту лошицю,
Що білії п’яти?
Ото зараз,— каже,— з неї
Будем обід мати!..»
І в минуті став Пес землю
Під собою дерти,
Став він дерти сиру землю,
Мов навісний, жерти…
«А що,— каже,— подивися:
Чи чуприна встала?»
«Ба ні,— каже,— щось не встала!»
«Та кажи, що встала!»
«Ану тепер подивися!
Чи встала чуприна?»
Хоть не встала, а Кіт каже:
«Встала, як щетина».
Зачинає знов він землю
Під собою дерти,
Зачинає землю дерти,
Як навісний, жерти!
«А поглянь-но,— каже,— в очі,
Чи посоловіли?»
Подивився Кіт у очі:
«Не посоловіли!»
«Та кажи-бо, старий дурню,
Що посоловіли!»
Бере Котик та і каже,
Що посоловіли.
Він, як куля, до лошиці!
Вона — копитами!
Так Собака і розклався
Догори ногами!..
Прийшов Котик, глянув в очі —
Очі вже темніли…
«Отепер,— собі промовив,—
То посоловіли!»
