А тепер щодо фрески. Ці непрозорі мазки – Як долоні послушниці, теплі і голубині – Заголублені спогади, дотик тремкої руки, Що поволі нанизує вервицю по намистині. Ця ощадливість барви – ця недокровність легка, Блідість повік Богородиці, прожилка синя – Має запах розлитого в глечики молока, Що сестриця приносить з села для сирітського сина. Ця довершеність смутку, рисочка зболених уст – Наче десь поза простором ножиці точать на постриг. І ніхто не співає – голос у горлі загус, Наче фреска мальована в часі Великого Посту.