1 апологія зречень щось у цім світі не так королівство миршаве ховається в тріщинах зламу перевізнику мій відігрітий долонею знак розкодує тобі заіржавлену цю пентаграму ця руйнація скрізь вона має подобу дітей безтурботно малих безтурботно жорстоких і кволих крізь роздовбаний камінь просвічує фосфор ідей крізь розтрощений вимір жало неспокою коле апологія зречень віра в прийдешність месій перед сонячним ранком росою вбираються трави і ступивши на берег стоїш у холодній росі і нарешті вмираєш закрившись від сонця руками 2 Маєш весла і човен. Ти й перевізник у парі. Пообіч берегів плями сонця лягають руді. І волосся у хвилі – заплутаний мокрий гербарій. І долоні бліді – ластів’ята у чорній воді. Тільки хто ви і де? Перевізник сказати не в змозі. І крізь товщу води, мов крізь отвір старого вікна, Переходить цей світ. І вже хто і кого перевозить – Не питай, бо підніметься буря з піщаного дна.