Жінка. Сукня сріблясто-сіра. Осінь дихає у плече. По розмитих її клавірах Дощова соната тече. Увібгала худеньке тіло У м’який глибокий фотель. Недопалки. Лампа настільна. Незнайомий нудний готель. Дві квитанції до оплати. Чорний осад у кавнику. І мале кошеня кудлате Гострить кігті на килимку. Довгі тіні торкають стелі. Залягає тяжка пітьма. Жінка постіль повільно стелить, Під подушку кладе Дюма. Зафіранивши блиск реклами І байдуже місто чуже, Жінка тихо веде руками По плечах, прозорих уже Від криштально-дзвінкої втоми – Тамувати в собі жагу, Зберігати в очах невтомну Іронічну печаль-нудьгу. Може, просто піти назовсім?.. А по вікнах течуть струмки. І втікає бульварна осінь На зачитані сторінки.