Жінко, гойна моя княгине, Кров холоне, і тіло стигне. Ізрони сльозу, берегине, На мої трояндові стигми. Жінко, відаєш, що розтану, Переквітнувши в сутінь синю. Перелившись в тебе востаннє, У тобі зачинаю сина. І, роздерши заслону ночі, Ти стогнатимеш від любові. Понад груди твої дівочі Ллються коси твої шовкові. А відтак на широкім ложі Вже навіки тебе не стане. Тільки чорно-криваві рожі Вколо білого твого стану. І прийдуть до тебе бояре. Кожен скаже: моєю буде. Для одного зготуєш чари – Бурштинове вино-отруту. А для другого – ніж у серце, Щоб над ранок зійшов росою. А від третього – не спасешся, Бо полонить тебе красою. Затріпочеш, застогнеш стиха, Як уп’ється у груди білі, – Та згадаєш про віщі стигми На моєму старому тілі, І про сина, що голос крові Вже почув у твоєму лоні. І проллються коси шовкові На троянди чорно-червоні.