1 Ми зачинались зі скрипу коліс, З мокрого блиску бруківки. Ми генно Закарбували обличчя буденне Хижого часу. З поточених риз, З бурого шмаття катованих, із Ніжного шовку ми шили знамена І розправляли могутні рамена, І підкидали у вогнища хмиз. 2 Не загортай мене, не загортай. Я вся тремчу, а тіло світить місячно. Я вийшла з безконечних повертань – Готуй на ложе теплу шкіру лисячу. Не загортай. Я сором віджену. Стікає воском наша ніч беззоряна. Зліпи собі із марева жону, Таку, із сяйвом місячним, спрозорену. 3 У чорних зливах – звивниці гадючі Зі срібла, що дається задарма. У зимних мурах келії пітьма – І хижо свіять очі всевидючі. Біля розп’яття складено ножі. Гамселить в вікна злива кулаками. То чи нема лукавого між вами, Погорді малослівнії мужі? Не мовлено. Не стулено очей. І в темряві, зібгавши плащ недбало, Хтось витягне з-за пазухи кресало – Й червоний пломінь пальці обпече. 4 До чаші губи обпекти. Вогонь облизує полінця. Парує, спінений по вінця, Напій хмільної гіркоти. Я не віддам тобі цю мить. Ти маєш все в твердій правиці. Для тебе замки і пивниці, І зброя золотом горить. Я не віддам тобі цих сліз, Щоб ти в пітьмі крихкого ранку, Лишивши темнокосу бранку, Не згадував про скрип коліс. Вони будили нас, коли Ми, заворожені і тихі, Тілами, повними утіхи, Переплітаючись, пливли Морями сонними. Та в ніч Вдирався скрип коліс. І кволо Крізь потаємне забороло Цідились промені сумні. 5 Дороги. Курява. Плащі Тяжкі від вітру. Йдуть обози. Щити черкають об мечі. Вітри пекучі сушать сльози Запалених очей. Похід. Риплять розтріскані колеса. І зір, задивлений на схід, Шукає сонця в безнебессі. Тримають обрій на плечах Дороги, здимлені і сиві, Упавши ницма. І мовчать Брати, суворі і щасливі. 6 Птиці чужі повертають. Ячать безголосо. Шолом вінцем обіймає прозоре чоло. Плащ обвисає додолу підбитим крилом, І на душі, як на прощі, голодно і босо. Порх сідає на вії. То степ розгортає Саван не тканий ніким із невільниць твоїх. Сонце вкладається в головах сонних доріг. І поміж тишу трава проростає. І тая Вічна твоя нерозгадана мука в стеблину Переливається. Журно шепоче трава: Переживаю живих я, жива я, жива. Перепочинь, розчинись у мені на хвилину Ти, в кого очі запалені маревом степу, Ти, в кого пальці вросли у руків’я меча. Птиці чужі в небесах безголосо ячать. Дихає кінь під крило тобі вогко і тепло. 7 Ти повернувся на щиті. Слова, як луни у проваллі, Пусті. Ти очі мав зухвалі, А ще мав кучері густі. Ти повернувся на щиті. І спис покали із тобою. Ти не кохався із журбою І не тужив на самоті. Ти мав рамена, як щити. Ти знався на мечах і винах. Ти порохом затер сивини. То як же, як же мудрий ти, З погордим глумом на устах, Дозволив, за чиїм велінням, Щоб я, котра була лиш тінню, Тебе приймала зі щита?!.