Прокотилась луна, що не варто іти назад. Зафіранені вікна і синя прозора сутінь. У жасминовій повені мліє вечірній сад, Розкошуючи німо в солодкій своїй затруті. Розсипається гравій, і сухо рипить жорства. Фортеп’янний ноктюрн із розчинених вікон дому. Я сюди не повернусь. Волого блищить трава Під моїми ногами. У білому сяйві нічному – Павутинка тоненька – між пальцями срібна тінь. Ця мелодія вічна – тече-кровоточить вена. Розмотавши клубок недитячих своїх хотінь, Я втікаю у ніч по прозорих слідах Шопена.