Старий Як страшно б’є метіль і завиває вітер! Навряд, чи хто б посмів в таку негоду Покинути село і теплу хату І душу звірити сій лютій завірюсі! А ми блукаєм тут удвох з тобою, І не лякає нас страшенна хуга, Що наче зважилась і нас пожерти І заморозити усе живе, Розвіять, рознести усяке житло І з людних сел руїни поробить… Ти змерз, Петрусю? На мою кирею! Молодий Та ви й самі цокочете зубами І труситесь од холоду. Старий О, ні, То не від холоду трушусь я, сину! То так душа моя тремтить І тіло все трястися заставляє; Та й зуби цокотять не од морозу… Коли я чую хуги завивання, Коли реве і виє навкруги, Здається, в тім я завиванні чую Душі моєї жаль і плач великий По страченій даремно молодо?сті,— По силах, кинутих на марну працю Без пользи людям і собі самому. Прислухайсь: то душа моя голосить По всім, що вже навіки поховала. А поховала так вона багато, Що чи й зосталось в ній тепер що-небудь. Усе, чим молода душа щаслива: Веселий погляд на створіння боже, І безоглядна віра до людей, І чулість серця, котре одкликалось На всяке добре почуття… Усе те В собі я поховав, мій любий сину! Твоя ж душа ще тим усім багата, І зрозуміти се тобі ще рано. Молодий О, ні! Я розумію вас… Я бачу, Який страшний то холод, що буває У тій душі, яка вмира без смерті І котра на землі не має навіть До чого прихилитись, що кохать, Котра й себе любити перестала. Я розумію вас, і страшно стало Мені те слухати. Тепер я й сам Не від морозу вже тремчу. Старий Ой, шкода! Навіщо я тобі збентежив, сину. Ясний душі твоєї спокій? Нащо Дав зазирнути у ту безодню чорну Моєї хорої, розбитої душі? Спаси тебе, создатель, від усього, Що душу нашу нівечить зарання, І борони від скорого зневір’я. Мене ж, старого,— господи, прости, Що замутив я душу ще безвинну!..