I Я не Петрарка — ти ж нова Лаура, Ти, може, краща, ніж вона була, Ти грації сама ще додала До чарів, що дала тобі натура. Куди б ти тільки в хату не ввійшла, Зникає всім із чола тінь похмура, Яснішає душа, смутна й понура, Йде геть журба, що душу облягла. Так сонце після хмарної години, Коли на землю кине промінь свій, — Радіють люди й звірі, а рослини З’являються в барвистості новій. Моє ти сонце! Як і в сі хвилини, Світи повік мені в путі моїй. II Коли б твоєї вроди не хвалила Моя невдатна Муза, то з того Для образу чудовного твого Моя недбалість слави б не зменшила. Нехай би навіть людськість оніміла І слова не могла сказать свого, Твого ім’я доволі одного, Щоб зараз же тебе пізнав люд! Мила І гарна ти, що й кращої нема, І між людьми ласкавіша всіма. Нехай же буду я твоїм поетом: Я з Музою — зберем ми сили всі, І впевним люд ми лагідним сонетом, Що вмієм віддавати честь красі!