Так світло, що себе ти бачиш на снігу. І видно, як душа сумує чи смісться. Пора настане – і розтане сніг, та поки він лежить. Не піддається. ж душа моя весною снить, чи радощів стає у неї менше? То стишиться, то знову защемить, немов кохання, що ятриться, вмерши. Сніг ріже очі, Світло мов сльоза. Мороз-дошкульник висушить і звіє. Колись розумний чоловік сказав: – Мені небайдуже, коли душа черствіє. Я жадібно вбираю білий світ, і, мов себе, його пізнати мушу… Живеш, допоки на землі – твій слід. Живеш, допоки біль проймає душу.