Думав я ту весну зупинить, зберегти, у якій ще і нині з’являєшся ти. У якій неодцвітно сяє личко твоє і спокою мені, наче хміль, не дає. Там розкотистий грім мов у серці гримить, там не день – кожен рік мій зринає за мить. Я не владен спинити, приборкати їх, тільки голос відлунює в скронях моїх. Тільки болем болючим в душі запеклось все, що ревно плекалось і чого не збулось. Все, що в муках родилось, бентежило кров… Тільки ж я не зніму з таємниці покров. Не вернути весни, не відкликати літ, тільки спомин гіркий, як невизрілий плід. Не шукаю вини ні в тобі, ні в собі, повертаю на осінь, не заплачу в журбі.