Крізь відстані, напруження і роки я чую гомін степу і дібров. Співав хор Григорія Верьовки, іде по стежці пісня, як любов. І тужавіє в колосі зернина, пірнає в небо жайворонок-птах. І слухає ту пісню Україна, і щедрий голос носить на вустах. Чи закипала спека серед літа, та лютував січневий зимовій, його душа – у пісню перелита – живе в тобі, священний краю мій. Душа творця, що не шукала броду, а повнилась, мов ріки навесні. Він брав з глибин мелодії народу і повертав народові пісні. А в них – земля барвисто молоділа. Яку ж снагу вони в собі несли! І розправляли понад світом крила пісні, що з добрім серці проросли. А в них шумлять березина, осичина, цвітуть веселок ніжні вишиття. Співає хор – і наша пісня вічна навіки славить творчість і життя. Де височіють сяючі вершини, що зводять будівничий, хлібодар. Де ходить пісня Рильського й Тичини душі людської чудодійний дар. Крізь відстані, напруження і роки я кожне слово серцем перейму. Співає хор Григорія Верьовки – і вся земля відлунює йому.