Живи і смійся… І згадай мене уже забутого, уже здалека, коли з весни мені крилом війне такий же, як і я, сумний лелека, коли спориш на голубих стежках розкине вранішні тужаві гільця, коли озветься у моїх руках звичайна і довірлива синиця. Найбільше в світі я люблю синиць за ті турботи хлібні, всюдисущі. Я напував їх з батьківських криниць, ходив із ними у поліські пущі. Там і сьогодні джерело моє, наснажене цілющістю земною, прозориться і чистим струмом б’є, дзвенить – перемовляється зі мною. Щоб ми несли одвічну чистоту, даровану ще змалку – від природи. І щоб не зло, а серця доброту ми пам’ятали, ідучи до згоди. І лжа, немов іржа, нас обмине, я не журюсь, що в самоті зимую. А ти згадай забутого мене і смійся хоч тому, що я сумую.