Здаля і зблизька дивляться сини І пильно стежать все таки за нами. Не все на віру в нас беруть вони, Не завжди вдовольняються словами. Красивих слів наслухались давно, Що у житті були чомусь несправжні. Зачахло, в землю кинуте, зерно, І кривдою дитячі душі вражені. Вони батьків осудять мовчкома, І зненавидять їх за лицемірство. Та жаль, що вкриє лживості пітьма Те серце, що світилось променисто. Що не змогли його ми вберегти, Лише зневірою занапастили. Не давши змалку й крихти доброти, Мов сіромаху, в дикий світ пустили. Здавалось, не з моєї це вини, Та щось пече мене щодня, щоночі… Не забуваймо, що ростуть сини, І треба чесно їм дивитись в очі.