Художнику Миколі Компанцю Коли мені стрічається художник, в душі скресають барвами слова. І постав в уяві подорожник – ця невмируща придорож-трава. Вона росте під снігом і під вітром і проситься щораз на полотно. І ми не вперше, як собі, повіримо листкові, що лікує нас давно. Я пізнаю його на цвіт, на голос, немов на потиск дружньої руки, коли земля для нас уже не глобус, а громом збуджені материки. І десь посеред клекоту і грому, попід самим серцем – блискавиці слід, і стежка, що веде лишень додому, а звідти – з подорожником – у світ. Озветься знов діброва темнолиста, для тебе, хлопче, край села, Немов дарунок теплого дитинства – Шевченкова калина зацвіла. Мов спалахи, вставали дні черлені, і їх несли, як поклик, журавлі. Шукав себе художник у натхненні, в розливах маків, неба і землі. Художнику, нам більше треба віри у помисли, у пошуки свої. Твоя зоря в найближчому сузір’ї, і на долоні – батьківські краї. Там уявлялись мандри вечорами, осінній ранок барви розливав. І пелюстками відчиняла брами азалія, що Врубель малював.