Я не вмію прощатись, мені важко прощатись з тобою, Праго, як закоханому з любов’ю. В надвечір’ї твоєму, у бузковому присмерку я дивитимусь на Градчани, як хлопчисько вчарований. Потім буду повторювать мову парків, і вулиць, і мелодію празьких незмовкаючих дзвонів. А крізь дзвони із Вишеграда голос Незвала я почую. Обізвуся на тужний голос, що поети лишають людству. І стоятиму на Вишеграді, де живуть трудолюби одвічні, що й по смерті говорять. Де конвалії з усієї Чехії цвітуть на могилі Махи. А звідси – рукою подати – я піду на Петржін, замріявшись, де вінок сплітав Карел Маха і мріяв, що цвітом воскресне. і не буде з життям прощатись. Так і я не вмію прощатись, розлучатись з тобою, Праго. Я у мріях вертаюсь до тебе, – щастя – двічі в життя повертатись.