А. Самойленку Не одцвітає сад, і зеленіє рута. Згадалася мені мелодія забута. Для зрілої душі вмить принесла обнову. Від матері я чув її співучу мову. І пісня ожила про три криниці в полі, про нелегку любов, про три дівочі долі. Я сам її співав і нею жив роками. А нині спалахнув – і серцем, і думками. Вона мов не вона – болюча і вразлива. То спекою війне, а то впаде, як злива. Здається, меж нема – така жива, розкута. Не одцвітає сад, і зеленіє рута. Я весь чуттями там – в краю льонів, живиці. О, ще не раз прийду – напитися з криниці.