Триптих у вінок Леонтовичу І Знову лине «Щедрик» невмирущий, щедрий вечір на душі у мене. Знов загомоніли рідні пущі, листя розшумілося зелене. Щедрику! Я чув тебе весною, слухав у зав’юги, у морози. Ти сміявся, і радів зі мною, і бринів, як удовині сльози. Ти ходив лугами і полями, сили набирався з добрим житом, щоб сьогодні ти дзвенів між нами, щоб у парі нам довіку жити. Щоб дозрів нам колосок і овоч і налився сонцем, як годиться. Щоб отак, як мріяв Леонтович, – в кожнім домі – щедрик, щедриниця. І коли я часом зажурюся чи забудеться про мене пісня, я до тебе, щедрику, звернуся – до твого Поділля і Полісся. Там ходив я з тихою любов’ю і творив своє життя щоденне. Вірю я, що разом із тобою ластівка повернеться до мене. ІІ Ластівко, поезіє весни, ти летиш здалека, з далини. Я для тебе, птахо, приготую гілку з молодої гущини. Ластівко, крилята підведи і мене до світку розбуди. Я ж тобі з підгір’я і нагір’я принесу джерельної води. Ластівко, ти, вісниця добра, зупинись біля мого двора, – і в душі затужить, завирує творчості палаюча пора. ІІІ Рідний краю, в мені твоя вдача, що до болю, до сліз дорога, і щоденна співучість юнача, і твоя роботяща снага. До схід сонця засіяні ниви, і в туманах синіють гаї. Рідний краю, з тобою щасливі сіячі й будівничі твої. Тут я сили-снаги набираю, поринаю у пошуки знов. Україно, мій зоряний краю, моя пісня, життя і любов.