Непідкуплена і непродана, Як і совість поета… А. Малишко Учитель мій – Самійлович Андрій Не раз казав: – Ти на своєму стій! На висоті своїй чи на горбі, Але своє неси щодня в собі. Ні словом, ні душею не лукав. Дніпро один. А ти – його рукав. Ми не одні у матері-землі, Та наша дума в неї на крилі. А разом з нами – прадіди, діди, І пам’ять – від колиски до зорі. Не зміряти народної біди, Не виплачуть її і матері. Сльоза – не плата, а журба страждань, Вона – болюча – душу розрива. Та світ наш – з материнських сподівань, Його не вкриє забуття трава. Вона понад ракетами злетить, Чи зашумить, мов кронисте гілля; Душа – то наша зоряна блакить, То отча нерозтрачена земля. І нам її довічно берегти, Земля ж бо і нащадкам не чужа. І стане в світі більше доброти, І не торкнеться помислів іржа. А мова рідна дужче задзвенить – Так, що відлунять ниви і гаї. Щоб долучити і сучасну мить – З минувшини – до вічності її. Доглянеш сад чи знов засієш лан, І вийдеш грозам атомним навстріч. Такий уже судився нам талан – Нести свій хрест – і кожен день, і ніч. Такий наш вік, такий громохкий час: Іти щодня на поклик, як на бій. І діти – не безбатченки у нас… Отак, браток… Знать на своєму стій. Так говорив Малишко – до пуття, І Слово те я взяв на все життя. То ж хлібом душу зважую свою: Спасибі, мій Учителю. Стою!