Співають кулі, мов джмелі, І притискають до землі. Так, як колись в дитячій грі, Засів десь ворог на горі. Дано наказ: до висоти Як можна ближче підповзи І — лиш вперед. Нема назад. Ми всі, немов один солдат. І доля в нас усіх одна, І вибирає нас вона. Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь, Годину, дві, а може й п’ять. На шлях помножився той час, А ще помножиться на нас. І щем у грудях, в горлі лють, А кулі зверху смерть несуть. Там кулемет невпинно б’є, Нам підвестися не дає. Але команда… й підвелись, В єдиний м’яз тугий злились, Рвонули вибухом “ура!”… Здригнулась кам`яна гора. І словом сковані одним, Вже не спинити нас нічим. Перемогли. І бій затих. А мертві — плата за живих. А скільки нас боїв ще жде? І хто заплатить з нас і де? Коли ж він той останній бій? Вже й автомат стомився мій.