Вони встають живими у словах: “Смієшся ти, а я ридаю, друже”. Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе, Так не сміявсь, не плакав у віках! З того плачу котився небом жах, Того сміху і пекло не заглуше… Їх два було, чиє ширяння — дуже, Чиє крило — напруга і розмах. Та рід й земля, що праведно-суворі, Лиш одного взяли у вартові: Нехай згучить в чужинному соборі: “Не мертві будьте, душі, а живі”, — Нам із-над круч рокоче, “Заповіте”, Твоє “вставайте, кайдани порвіте!”. Прага, 1938