Є в мене життєрадісне звіря: воно до сонця лащиться, і радість його від сонця. Коли тепле й сите, розвіює добробут свій на гавкіт, свій захват перетоплює у рух і радість перетворює у працю. Та без тепла воно не може жити. Як заховається за обрій день, воно бентежиться: зіщулене, чекає: чи переборе чорний холод ночі? І тільки в теплоті обнятих тіл, зігрівшись близькістю самотніх двох сердець, воно спроможне дожидати ранку. Є в мене гість — непереможний дух, посол від сили, що провадить всесвіт. Він рветься до зазорених просторів, хоч знає: там панує чорний холод; він прагне у ясний театр пізнання, хоч за квиток платити треба щастям; він заглядає за лаштунки мрій, щоб там зустріти тільки голу правду: безпомічність, приреченість людини. Він з гордим смутком, мов маленький бог, іде самотній у космічну ніч. 1962