Плавба була, мов ще одна пригода. Коли людині вісімнадцять літ, прислів’я, що ось “плавання — конечне”, здається, мов девіз на все життя, і, хоч співали моряки у порті німецьку пісню про загибель мрії, — байдужим залишався Бремергафен. U.S.S. Mercy вже не віз солдатів підсилювати европейський фронт — він повертався з транспортом додому, останнім рейсом міряв океан, віз незвичайне карґо в рідну гавань. Гостинний жест недобиткам війни — і відчинились брами у майбутнє… Я теж на палубі у рідному гурті. Уже війна — немов далекий спогад — дитинство, що відпало, мов лушпиння, і я — у розпалі сьогоднішнього дня — уся — чекання. Вже ж була бо юність, і Зальцбурґу краса — азиль кохання… А далі, далі що? Яке майбутнє? Попереду — непевність і неспокій, і вже засвоєна маленька власна мудрість: ловити в жмені радощі життя, віддатися захопленню хвилини і жити — вже, сьогодні, в кожну мить. Уже давно на обрії — земля. Та раптом із туману виростають, мов привиди, завислі у повітрі, небачені ніколи хмарочоси… І ось — раптове збудження, удар, мов поворот в реальне, мов свідомість, що це ж — не тільки інший континент, що океан для мене — Рубіконом, що спалено мости і повороту уже нема туди, де залишились моє дитинство, юність і Европа. 1975/1978