Холодний вітер дме від океану, а він — простоволосий, без пальта: сивизни розкуйовджена чуприна, розстебнутий піджак і — наче прапор — краватка вільно лопотить на вітрі. Хто він — цей незнайомий? Чи бостонець? Іміґраційного бюро урядник? Чи спонсор чийсь, що вийшов зустрічати, або чийсь родич? Може, перехожий, що випадково заблукав у пристань якраз коли причалив корабель і повиходили з кают до сонця худі, зацьковані, принишклі люди на палубу, цікавими очима пронизуючи берег, що на нього ось-ось і ступлять? Загримів оркестр — і понеслося: “О, скажи, чи бачиш?..” — парадно, з гімном зустрічають нас. Відпружений, задуманий, свобідний стоїть мій незнайомець на помості і дивиться в далекий океан, — а я пригадую раніше чуті гімни: стрункі ряди і хлопців, і дівчат, і дефіладу гусячого кроку, і вправну муштру монолітніх мас, і музику, що рвалася до бою… — Ні, не було в тій дисципліні місця на легковажну і свобідну позу, на пацифіста, що у час салюту стоїть, задуманий, з рукою у кишені… — Співали: “батьківщина понад все — усе, що маєш, хто ти є, чим будеш, їй все завдячуєш і їй життя ти винен” — не раз, у жертви мить, а вік весь, день-у-день. — Учили: ти — лиш ґвинтик у машині, ти сам — ніщо, важливий — колектив! Більш урочистого піднесення немає, як лопотіння рідних прапорів, як “гайль”, “ура” мільйонів в унісон, як море рук, піднятих у салюті… …Я з цим росла, і не чуже це кредо: дитиною у лавах пластунів любила марші, прапори на вітрі… — Та ось тепер на палубі дивлюся, як немуштрований цивільний чоловік спокійно слухає, як грають рідний гімн, — і я — зворушена. Уперше розумію: це — громадянин вільної країни, не жертва, не слуга, не раб теорій, не добриво імперій і вождів. І я в думках вже простягаю руки в майбутнє, в завтра: хочу і собі могти колись підняти гордий погляд і знати: найцінніша у житті — проста, забута світом, людська гідність. 1975/1978