Скінчився гімн. В черзі до мікрофону стоїть промовців терпеливий ряд, і перший з них почав своє вітання. Не знаю, хто він. Що сказав — не тямлю. Напевно щось про берег цей гостинний, про те, що нам тут раді, що нас жде добробут, мир, і продуктивна праця, яку тут цінять, як ніде у світі, про те, що будувалась ця країна руками іміґрантів і що ми — такі, як всі — майбутні громадяни. …Ми слухали не раз крилатих фраз, що мир хвалили — і несли війну, що — обіцявши рай — творили пекло: нас не купити за монету слів. Та й зайвий труд: хто слухає промову? А скільки тих, хто слухав, розуміє? Живі ці звуки всім нам ще чужі: між нами і промовцем ще бар’єром і недовір’я, і незнана мова. — Та ось я чую: другий із черги промовець підійшов до мікрофону. Це — заповіли — з U.U.A.R.C. …“Брати і сестри, любі земляки…” — І понеслося українське слово, мов теплий вітер із материка, мов весняна відлига з континенту, мов запорука, що зима пройшла, що йде до літа, і що тут ми — вдома. 1975/1978