В рові, ледь помітний для ока, неначе порослий землею, зчорнілий, а може й іржавий, лежав зачарований ключ. Ходили повз нього недбало: в кого власні кращі ключі, в кого сумнів: ну, що ним відчиниш? От якби він іскривсь діамантом, якби грався хоч золотом сонця! Підняла я старенький ключик. І ось вдома сиджу вечорами і відчищую землю і цвіль поволеньки, терпляче, з любов’ю… І з-під щітки, з-під рук, з-під фланелі пробивається срібний блиск — несподівана радість: срібло. І беру я, збуджена, ключ, і тремтячим, непевним жестом устромляю в залізний замок величезної скрині, що в ній заборонені досі скарби: Чосер, Мілтон, і Вордсворт, і Байрон. А тоді — у захланнім дурмані — мов скупар-багатій у гарячці, я біжу до наступних скринь: тут пірати з усього світу навезли віковічних скарбів: тут в єднанні понадчасовім поруч Плутарх, Конфуцій, Вольтер… Скрині рядом стоять у підвалі, мов бочки у пивниці вин, і я п’яна, я п’яна, я п’яна… Я не звикла надміру пити: мені треба повітря, сонця… Але срібний ключик на шиї, новознайдений мій талісман, це memento: в льоху моєму ждуть рядами: коньяк, арманьяк, і бурґундське, й шампанське, й кларети, і піно-шардоне, і сотерн… Тут потрібний режим смакуна, не шаління безумних пиятик. Кожен раз, як зійду у підвал, несподіванку доля готує. Ось іду і злякалась: це що? Чи не злодій добрався до скрині? Бачу: власним ключем відмикає і такий же сп’янілий, як я! Ах, співвласник, п’яниця, товариш! І знайшлось товариство п’яниць, всі з ключами до дивних скарбів, що їх вкрасти й продати не можна. І ось сходимо ми у підвал, кожен з нас, щоб окремо п’яніти, і, сп’янівши, брататись до ранку дружнім співом хмільного екстазу. 1975/1978