Востаннє ми зустрілися тоді На набережній, де завжди стрічались. У Неві тісно стало вже воді І всі у місті повені боялись. Він говорив про літо, клявся тим, Що жінка як поет — то сміховиння. Мені ж запам’ятався царський дім і петропавлівська твердиня. Тому, що день був зовсім, мов не наш, А мов дарунок Божий, благовісний, І в час цей подарована вона — Остання із усіх, безумна пісня