Ні до кого і слова в ці дні не кажу, Біля моря самотня сиджу, І так любо, що бризки солоні морські, Як і сльози мої, гіркі. Весни й зими пройшли, та мені лиш одна Залишилась у згадці весна. Вже теплішали ночі, вже сніг розтавав, Я до місяця вийшла у двір. Раптом хтось незнайомий мене запитав В тиші сосон, під небом зір: “Чи ти та, за якою шукаю від літ, Чи ти та, що у юності дні, Наче мила сестра веселила мій світ?” Я сказала незнаному: “Ні!” Та як блиск піднебесний його осіяв, Руки мусіла я простягти, І він перстень таємний мені дарував, Від любові щоб оберегти. Він назвав ті прикмети, що будуть там, Де зустрітися знов треба нам: Море, кругла затока, високий маяк, А над все найважніший — полин… Як життя почалося, хай скінчиться так. Я сказала, що знаю: амінь!