Ось знову — смерть. І звужується коло близьких людей, що разом йшли в життя, і дише пусткою юрба навколо, і ближчає нірвана небуття. Все, що в житті здобув, що мав, чим жив, — під знаком вічності — лиш суєта… Хто віри ласку-казку заслужив, той нагороди жде на тому світі — (хоча за ним ніхто ще не тужив…) Чи варто без ілюзій і без мітів прожити зайвий день на цій землі в безглуздого страждання лихолітті? Чи варто йти у непроглядній млі до цих пізнань, що недоступні людям? Весь поступ людства — іграшки малі у космосі, що був, і є, і буде… Який життя людського сенс і зміст? Чим виповнити безпросвітній будень?” “Людина на планеті — мов турист, що раз в житті поїхав в Україну: вбирай у себе атмосферу міст і простір піль, і мову солов’їну, і велич гір, і квітку у росі, шукай в юрбі заховану людину — молися проминаючій красі.” 1982