Не реквієм тобі — подяки гімн: все добре починалося від тебе, все, що в житті здавалось дорогим, що радістю зростало аж до неба. Дівча несміле, що в п’ятнадцять літ, замріяне, чекало на порозі, ти взяв за руку і пішов у світ по бомбами розгромленій дорозі. Над світом саме загорявся мир, і ми несли — назустріч сподіванням — в життя нового серцекружний вир уперту працю і палке кохання. Була, мов сонце, ця твоя любов: з несмілого, наївного дівчати в підсонні життєрадісних умов розквітла жінка, і дозріла мати, і крила виросли на пробу сил, бо кликав-вабив недосяжний обрій… Як я могла б тепер без власних крил зустріти день — самотній і недобрий? жовтень 1992