То я, Касандра. А це — моє місто під попелом. А це — моя палиця і стрічки пророчі. А це — моя голова повна сумнівів. Справді, я тріумфую. Моя правда відлунням вдарила в небо. Тільки ті пророки, яким не вірять, мають такі можливості. Тільки ті, що погано взялися за справи, і все могло статись так швидко, немов їх зовсім не було. Пригадую тепер виразно, як люди, побачивши мене, замовкали в півслова. Сміх уривався. Розпліталися руки. Діти бігли до матері. Не знала навіть їх імен проминальних. А та пісня про зелений листок — ніхто не кінчив її при мені. Я любила їх. Але любила їх звисока. Понад життям. З майбутнього. Де завжди порожньо і звідки нічого легшого, як побачити смерть. Жалкую, що мій голос був твердий. Гляньте на себе з зір — я кликала — гляньте на себе з зір. Чули й опускали очі. Жили в житті. Підшиті великим вітром. Приречені. Від народження у прощальних тілах. Але була в них якась волога надія, промінчик насичений власним мигтінням. Вони знали, що таке — хвилина, ох, хоч би одна, яканебудь, заки — Вийшло по моєму. Тільки що з того нема висновку. А це ось — моя сукня, вогнем засмалена. А це — моє пророче поламане причандалля. А це — моє викривлене обличчя. Обличчя, яке не знало, що могло бути прекрасним.