Дівчинка, якою я була — знаю її, очевидно. В мене є кілька фотографій з короткого її життя. Відчуваю веселе співчуття для пари віршиків. Пам’ятаю кілька подій. Але, щоб той, хто зі мною тут, засміявся й обняв мене, згадую одну лиш історію: любов дитячу тієї малої негарної. Розповідаю, як кохалася у студентові, тобто хотіла, щоб він подивився на неї. Розповідаю, як вибігла йому назустріч з перев’язкою на здоровій голові, щоб, ох, хоч запитав, що сталося. Смішна мал?. Звідки могла знати, що навіть із розпачу — користь, якщо щасливим випадком живеш довше. Дала б я їй на тістечко. Дала б і на кіно. Іди собі, не маю часу. Адже бачиш, що світло погашене. Хіба розумієш, що замкнені двері. Не шарпай клямки — той, хто засміявся, хто мене обійняв, це — не твій студент. Найкраще, якби ти вернулася туди, звідки прийшла. Нічого я тобі не винна, звичайна жінка, яка знає тільки, коли зрадити чужий секрет. Не дивись так на нас тими своїми очима, занадто відкритими, як очі померлих.